about illustration

Гідність і права людини

Ідея гідності людини є фундаментом усього християнського суспільного вчення. Відправною точкою є сотворення людини на образ і подобу Божі. Саме тому кожне людське життя є священним. Незалежно від будь-яких факторів або обставин, кожна людська особа має вроджену і незмірну цінність і гідність. Гідність кожної людини виявляє абсолютну рівність кожного перед Богом, яка не дозволяє нам трактувати когось меншовартісним через те, що він чи вона походить з іншого місця чи культури, має інші погляди на життя, соціальний статус тощо.

Принцип гідності людини відіграє ключову роль в позиції Церкви щодо питань початку і кінця людського життя (наприклад репродуктивних технологій, абортів, евтаназії), а також стосовно різноманітних питань і проблем, з якими людина зустрічається віч-на-віч в щоденній рутині. Для прикладу, цей принцип є ключовим у підтримці людей з обмеженими можливостями і особливими потребами, у підходах до вирішення проблем соціальної нерівності, відстоюванні особистих прав кожного. У всіх цих контекстах ключовою є ідея, що всі люди мають внутрішню гідність, відняти чи посягнути на яку ніхто не має права.

Ідея гідності і цінності людського життя не є монополізована виключно Соціальною доктриною Церкви. Вона є також присутньою і в Міжнародній декларації з прав людини, які є також універсальними, недоторканими і невід’ємними. Однак християнське суспільне вчення відрізняється в своїй основі. Воно ґрунтується на священному акті сотворення людини Богом, про що розповідає історія сотворення (книга Буття) та Божого воплочення (у Євангеліях).

Теми гідності і прав людини в документах Церкви

Гідність людської особи перевищує всі інші речі, а її права та обов’язки є загальними й непорушними. Тому слід надати людині все необхідне, щоб вона могла вести справді людське життя: їжу, одяг, житло, право вільно вибирати життєвий стан і створювати сім’ю, право навчатися, працювати, право на добре ім’я, на пошану, на отримання необхідної інформації, право діяти згідно з правильними засадами свого сумління, право на захист приватного життя і на слушну свободу, в тому числі релігійну. (Душпастирська конституція ІІ Ватиканського собору Gaudium et Spes, 26)

Лише визнання людської гідності уможливлює спільний і особистий розвиток кожної людини (пор. Як 2, 1-9). Для заохочення цього розвитку необхідно, зокрема, допомогти найслабшому, забезпечити рівні можливості чоловіків і жінок і гарантувати об’єктивну рівність перед законом різним соціальним класам (Павло VI, енцикліка Octogesima adveniens, 16)

Визнаючи рівну гідність кожної людини і кожного народу, мусимо також усвідомити, що захист і підтримка людської гідності можливі лише в рамках спільноти, за умов спільної дії всього людства. Тільки завдяки спільній дії між людьми і народами, які щиро зацікавлені у благові всіх людей, можна досягти справжнього всезагального братерства. Якщо ж умови нерівноправності й нерівності триватимуть, усе це лише збіднить усіх нас. (Павло VI, енцикліка Populorum progressio, 43-44)

Неповносправні люди є повноцінними суб’єктами наділеними правами йобов’язками: незважаючи на обмеження і страждання, якихзазнали їхні тіла і здібності, вони – яскраве свідчення гідності й величі людини». Оскільки неповносправна людина – це суб’єкт з усіма правами, потрібно допомагати їй брати участьу родинному і суспільному житті на всіх доступних їй рівнях і згідно з її можливостями.Слід утверджувати права неповносправних осіб ефективними і відповідними методами: «Надати право на громадське життя, а отже, і на працю тільки тим, хто повністю дієздатний, було б негіднимлюдини і стало б запереченням нашої спільної людськості. Адже цетяжка форма дискримінації слабких і хворих сильними і здоровими. (Іван Павло ІІ, енциклікаLaborem exercens, 22)

Справедливе суспільство можливе лише тоді, коли воно будується на повазі до трансцендентної гідності людської особи. Людина – кінцева мета суспільства, і воно мусить підпорядковуватись їй: «Отож суспільний порядок і його прогрес постійно повинні слугувати благу осіб, адже устрій земних речей мусить підкорятися устрою осіб, а не навпаки». Повага до людської гідності невіддільна від дотримання наступного принципу: необхідно, «щоб кожен ставився до свого ближнього, без винятку, як до свого “другого я”, зважаючи, насамперед, на його життя і засоби необхідні для гідного існування» (GS, 27). В основі кожної політичної, економічної, соціальної, наукової і культурної програми має бути усвідомленняпримату людської особи над суспільством. (Компендіум Соціальної доктрини Церкви, 132)

У жодному разі не можна використовувати людськуособу заради цілей, що не сприяють її розвитку. З цієї причини ані життя людини, розвиток її мислення, її благо, ані тих, що становлять частину її особистого чи суспільного життя, не можна піддавати несправедливим обмеженням у реалізації їхніх прав і свобод (Компендіум, 133)

Ганебним є все, що спрямоване проти самого життя: всякого роду вбивства, геноцид, аборти, евтаназія й навіть добровільне самогубство; все, що порушує цілісність людської особи: калічення, тілесні чи моральні катування, спроби поневолити сам дух людини; все, що ображає людську гідність: нелюдські умови життя, свавільні ув’язнення, депортації, рабство, проституція, торгівля жінками та підлітками; а також ганебні  умови праці, коли до робітників ставляться як до звичайного інструменту наживи, а не як до вільних і відповідальних осіб. Все це отруює людську цивілізацію» (Gaudium et Spes, 27)