Інтелектуальна солідарність

05 Вересня 2016

Термін "солідарність" особливо в теперішній час звучить з уст високопосадових та пересічних українців доволі часто. Цікавим є те, що більшість тих, хто про неї говорить, зупиняється на висновковому твердженні, що нам її потрібно. Звідси ряд запитань: чи ми взагалі без неї живемо? Якої солідарності шукаємо?

about illustration

У світлі подій останніх непростих років ми - українці - здається дізнались трохи більше про те, що таке солідарність на практиці. Якщо хтось вживатиме цей термін як синонім до слів "однодумність", "підтримка", "спільність", звичайно ж не помилиться. Але спробуймо піти трохи далі до джерел солідарності, аби зрозуміти звідки ця річка витікає, щоб викопати для неї русло в нашому суспільстві.

Найперше слід збагнути, що солідарність немислима без будь-кого іншого. Для того, щоб бути з кимось солідарним, нам потрібно мати біля себе когось, з ким можна бути солідарним. Однак суспільна солідарність починається не з іншого, але з мене, зокрема з моєї готовності розуміти потреби ближнього і діяти на його користь і задля спільного блага всього суспільства. Саме тому солідарність починається із нашої здатності не пасивно співчувати та співпереживати, але з готовності вилізти із свого панциря і мислити категоріями спільноти.

Ключовим у цьому є власне слово "мислити" - задіювати наш інтелект. Інтелектуальна солідарність – це відкритість людського ума на позицію і пропозицію інших з метою пошуку ідеї добра, яка б задовольнила кожного члена суспільства. В цьому значенні солідарність вимагає не лише бути небайдужим до оточуючих проблем, але передбачає зусилля людського розуму вийти за межі своєї зони комфорту і досвідчити інші точки зору. Іншими словами, ця мисленнєва солідарність є процесом взаємного інтелектуального збагачення усіх членів суспільства, кожен з яких бачить світ по-різному.

Ця ідея є співзвучною з позицією філософа Алістера Макінтайра. Для останнього, в суспільних відносинах важливою є постійна творчість і бажання досвідчити різні погляди і традиції заради взаємного збагачення. Відсутність критичного мислення та бажання пізнавати щось нове призводить до деградації людського інтелекту та небажання діяти заради позитивних змін в суспільстві.

Співставляючи ідею інтелектуальної чи мисленнєвої солідарності з феноменом сучасного плюралізму культур та світоглядів, приходимо до висновку, що культурні, релігійні, політичні чи іншого роду розбіжності в жодному випадку не є деструктивними чинниками у намаганні збудувати міцне суспільство. Натомість, їх наявність творить перспективи взаємин локальних та глобальних, які стають можливими завдяки існуванню багатьох ідей, які в процесі взаємного діалогу перетворяться на дорожню карту розвитку суспільства.

На практиці ідея інтелектуальної солідарності реалізується саме в діалозі, де учасники діляться своїми історичними, культурними, релігійними та іншими досвідами і на базі цього переосмислюють ідею добра, яке буде для них спільним, незважаючи на розбіжності в переконаннях. З іншого боку, мисленнєва солідарність є освітнім процесом, який передбачає взаємне навчання через слухання та спілкування з оточуючими. Таким чином, ця концепція приводить нас до обґрунтування ідеї взаємозалежності одних членів спільноти від інших. Така взаємозалежність передбачає стосунки між рівними партнерами, або, по-іншому, взаємозалежність в солідарності. Ця модель стосунків передбачає, що усі сторони вбачають інших як рівних собі. Відповідно, кожен член суспільства в процесі прийняття своїх рішень та здійсненні конкретних вчинків повинен усвідомлювати, що нестиме не лише особисту, але й суспільну відповідальність, адже його/її дія прямо чи опосередковано матиме вплив на найближче оточення. Відтак, взаємозалежність постає як необхідна якість людського життя.

Повертаючись до українських реалій, риторика солідарності, гідності, взаємоповаги стала чи не домінуючою у публічних виступах та заявах впродовж останніх років. Цей факт без вагань можна назвати позитивним явищем, адже на практиці ці ідеї передбачають готовність різних сторін до взаємного діалогу. В умовах релігійного плюралізму, хоча в Україні він не особливо гостро виражений через домінування християнського світогляду, інтелектуальна солідарність має місце і реалізовується через діяльність предстоятелів церков та очільників релігійних організацій. Цілком справедливим буде ствердити, що така міжрелігійна солідарність є причиною високого рівня довіри українського суспільства до Церкви (власне до Церкви загалом, а не конкретної конфесії), яка виступає серйозним моральним авторитетом. Саме тому така модель діалогу може стати взірцевою для пошуку порозуміння серед різних політичних таборів. Прагнення традиційних християнських церков до пошуку спільних порогів та, зрештою, об’єднання, є яскравим вираженням готовності шукати конструктив, чого часто бракує українському політикуму.

Отож, рецептом успіху і рушієм динамічного розитку нашого суспільства є особиста готовність кожного до пізнання іншого. Пізнання не в сенсі пасивного спостережання життєвої ситуації свого сусіда і прогнозів, як він її вирішить. Йдеться про розуміння проблеми іншого і готовність допомогти порадою чи ділом. Ось справжня солідарність, яка має бути інтелектуальною.